критичний аналіз

1) critical

2) ( переломний) critical; ( вирішальний) crucial, decisive

КРИТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ - неоднорідна філософська течія, яка виникла у новоєвропейській культурі наприк. XIX ст. як цаслідок альтернативних спроб "реалістського" переосмислення гносеології Канта. Філософія К.р. приділяє особливу увагу аналізу проблеми взаємозв'язку "об'єкт його гносеологічний образ". У трактовці цієї проблеми К.р. протиставляє себе не тільки "догматичному реалізмові", який бездоказово постулює об'єктивність зовнішнього світу, а й "наївному реалізмові", згідно з яким всі характеристики світу, які дані в нашому життєвому досвіді, адекватної вичерпно повно передають об'єктивну реальність. Представники К.р. (Риль, Кюльпе, Бехер, Сет, Хікс, Дрейк, Лавджой, Пратт, Роджерс, Сантаяна, Селларс та ін.) переконані, що нашій свідомості не може бути дано нічого такого, що раніше не було утворено нею самою. Будь-який зміст людської свідомості вони розглядають як її результат, опосередкований складним пізнавальним процесом взаємодії суб'єкта та об'єкта. За К.р., хоч предметність і створюється самою свідомістю, проте знання має об'єктивні підстави. Онтологія К.р. неоднозначна. Вона припускає існування не тільки реалій предметного світу, а й ідеальних сутностей найрізноманітніших типів. Адекватність знання у філософії К.р. розуміється як відповідність цього знання об'єкту, котрий опосередковується ідеальними структурами і досвідними даними. Оскільки дані досвіду не можуть бути "схожими" на об'єкт, остільки репрезентації його у свідомості є не відображенням об'єкта, а його ієрогліфом. У сучасній філософії ключові ідеї К.р. відтворюються у модифікованому вигляді у деяких версіях наукового реалізму (напр., у концепції "радикального критичного реалізму" Мандельбаума).

Бичко, Ада Корніївна (1929, Городище) - укр. філософ. Закінчила філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1953). Захистила докт. дис. (1987), проф. (1989). Зав. кафедрою Київського ін-ту театрального мистецтва (1999). Коло філософських інтересів охоплює історію укр. та світової філософії, дослідження пам'яток усної народної творчості, аналіз актуальної громадсько-політичної проблематики. Автор монографій, підручників, численних статей.

[br]

Осн. тв.: "Біля джерел християнського ірраціоналізму (1984); "Критичний аналіз філософських концепцій молодіжного бунтарства" (1985); "Народна мудрість Русі: Аналіз філософа" (1988), "Теорія та історія світової і вітчизняної культури", у співавт. (1992); "Феномен української інтелігенції: Спроба екзистенційного дослідження", у співавт. (1995); "Леся Українка. Світоглядно-філософський погляд" (2000).

1. критичний

2. вирішальний, переломний

3. небезпечний, ризикований, загрозливий

4. важливий, цінний

- critical analysis критичний аналіз

- critical article критична стаття

- critical contribution цінний внесок (в науку тощо)

- critical situation критична ситуація

- critical stage вирішальний, переломний момент

Лєдніков, Євген Євгенович (1938, Донецьк) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка. Докт. філософських наук, проф. У 1964 - 1978 рр. працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, од 1978 р. - зав. кафедрою філософії Московського ін-ту тонкої хімічної технології. Наукові розробки - в галузі логіки і філософії науки, сучасного розуміння природи наукових абстракцій та абстрактних об'єктів у структурі теоретичного знання, логічних проблем існування, теорії означених дескрипцій для широкого класу модальних логік.

[br]

Осн. тв.: "Проблема конструктів в аналізі наукових теорій" (1969); "Критичний аналіз номіналістичних і платоністських тенденцій в сучасній логіці" (1973); "Пропозиціональні установки та епістемічні модальності" (1988).

ЛЬВІВСЬКО-ВАРШАВСЬКА ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКА ШКОЛА (ЛВШ) - започаткована польськ. філософом Твардовським, учнем Брентпано, у Львові в 1895 р Н. а початковому етапі діяльності предметом вивчення в ЛВШ стає істиннісне значення. Переважна більшість дослідників, що входили тоді до ЛВШ, поділяли думку Твардовського про абсолютний характер "істини", дискутуючи лише з приводу її одвічного характеру. Розпочата в 1913 р. дискусія закінчилася видатною працею Тарського про дефініцію істинного висловлювання. Атмосферу творчих пошуків в ЛВШ передає вислів Твардовського, котрий говорив, що "служіння об'єктивній правді набирає етичного значення". Він не обмежував своїх учнів у виборі предмета дослідження, одначе вимагав сумлінного ставлення до методів, які загалом можна окреслити як критичний аналіз. Цим доброзичливим ставленням до особистості дослідника пояснюється різноманітність філософських дисциплін, що культивувалися в ЛВШ. До першого покоління учнів Твардовського належали: Лукасевич (1878 - 1956), Лесьнєвський (1886 - 1939), Котарбінський (1886 - 1981), Чежовський (1889 - 1981), Айдукевич (1890 - 1963), Вітвіцький (1878 - 1948), Балей (1885 - 1952), Завірський (1882 - 1948), Татаркевич (1886 - 1980). Формально у розвитку ЛВШ розрізняють два періоди: львівський (1895 - 1915) і варшавський (1915 - 1939), а також наступні чинники, що характеризують це інтелектуальне співтов-во: генетичний - педагогічна діяльність Твардовського і його учнів; географічний - розташування школи у Львові та Варшаві; часовий - ЛВШ виникла в кін. XIX ст. і діяла до поч. Другої світової війни; зрештою, змістовий - сукупність спільних ідей. У першому періоді філософські дослідження концентрувались у Львові, у другому, після отримання Йольщею незалежності, вплив учнів Твардовського поширився на всі ун-ти країни, але головно сконцентрувався у Варшаві, де всі філософські кафедри посіли вихідці зі Львова. Бурхливий розвиток математичної логіки на поч. XX ст. обумовив зацікавленість цією філософською дисципліною варшавських математиків, внаслідок чого співпраця філософів і математиків принесла видатні наукові досягнення у математичній логіці, а певні математичні теорії - теорія множин і топологія - були свідомо обрані для експлікації і дослідження властивостей логічних систем, які в свою чергу контролювали розбудову математичних структур. Таким чином, постала нова галузь на перетині логіки і математики - метаматематика С. аме тому ЛВШ перед Другою світовою війною стає відомою у світі переважно як школа логічна, потім - логіко-філософська позитивістського спрямування (проти чого ще в 30-ті рр. протестували Лукасевич та Айдукевич), а під кін. XX ст. її почали зараховувати до аналітичного гурту у філософії. Спеціалізацію в логіці Лукасевич поєднував із дослідженням явища причинності і використовував його для вирішення проблеми детермінізму, висловлюючись за індетермінізм. Позиція індетермінізму - за критичного прочитання Аристотеля - дозволила Лукасевичу підважити засаду "виключеного середнього", що відкрило шлях спочатку до побудови тризначної логіки, а потім низки логік з багатьма істиннісними значеннями. Використовуючи математичну логіку, Лукасевич аксіоматизував силогістику Аристотеля, винайшов бездужковий запис формул. Лесьнєвський розглядав предмет не як елемент множини в дистрибутивному смислі, а як частину цілого. Наслідком його намагань стали три теорії - прототетика (теорія перших тез), онтологія і мереологія (теорія колективних множин або агрегатів), доповнені теорією дедукції, в якій описувалися номіналістичні настанови Лесьнєвського. Котарбінський трактував предмети як матеріальні речі, потім як тіла, тобто мислячі речі. Ця доктрина спочатку отримала назву "реїзм", а потім "конкретизм" і "соматизм". Спрямованість Котарбінського на ефективне відтворення речей у практиці знайшла вираз у створенні нової дисципліни - праксеології; було також засновано перший у світі Ін-т праксеології. На підставі того, що практичні дії мають виразне етичне забарвлення, Котарбінський розвиває систему незалежної етики, очоливши цей напрям. Чежовський, Завірський і Айдукевич присвятили себе логіці і методології наук, Вітвіцький і Балей - психології, Татаркевич - історії філософії та естетиці. В 1904 р. за ініціативою Твардовського було створене у Львові Польське філософське тов-во, а в 1933 р. Лукасевичем у Варшаві закладено підвалини Польського логічного тов-ва. Під головуванням Твардовського у міжвоєнний період відбулося три філософських з'їзди - у Львові (1923), Варшаві (1927) та Кракові (1936). Друга світова війна призвела до припинення діяльності ЛВШ як наукового тов-ва. В період 1939 - 1948 рр. ЛВШ втратила загалом 34 вчених. Хоча й залишалися корифеї - Чежовський, Айдукевич, Котарбінський, Татаркевич, Яськовський, Мостовський, Слупецький, але внаслідок ідеологічного тиску комуністичного режиму ЛВШ була позбавлена інтелектуального оточення і не змогла відродитися; зрештою, спеціалізація у конкретній дисципліні ставала більш суттєвою.

РИМСЬКИЙ КЛУБ - міжнародне неурядове науково-дослідницьке об'єднання інтелектуальної еліти Заходу, відомих вчених-глобалістів, громадських діячів та політиків (значна частина яких були лауреатами Нобелівської премії), засноване у Римі (1968) за ініціативою італ. економіста і менеджера Печчеї (засновник і перший президент клубу). Науково-дослідницькі напрями роботи Р. к. охоплювали наступне коло проблем: - критичний аналіз стратегій розвитку західної і загалом світової цивілізації в цілому; - обґрунтування неефективності й небезпечності неоколоніальної системи; - пошук можливих альтернатив розвитку людства та ефективних засобів гуманізації соціуму в сучасних умовах; - аргументація безперспективності й абсурдності гонки озброєнь; - об'єднання зусиль світової громадськості задля збереження довкілля й досягнення соціальної справедливості в глобальному масштабі. Значний резонанс світової громадськості викликали роботи, виконані в жанрі "Доповіді Римського клубу": "Межі росту" - 1972 (Деніс Л. Медоуз, Донела Медоуз та ін.); "Людство на роздоріжжі" - 1974 (Месарович, Пестель); "Перегляд міжнародного порядку" - 1976 (Тинберген); "За межами віку марнотратства" - 1976 (Коломбі, Габор); "Цілі для людства" - 1977 (Ласло); "Енергія: зворотний рахунок" - 1978 (Монбріаль); "Нема меж освіті: подолання розриву в рівні освіти людей" - 1979 (Маліца, Боткін, Ельманджрі); "Третій світ: три четверті світу" - 1980 (Гарньє); "Діалоги про багатство і добробут" - 1980 (Джоріні); "Дороговкази в майбутнє" - 1981 (Гаврилишин); "За межами росту" - 1987 (Пестель)та ін. Крім того, відомими й авторитетними у всьому світі стали роботи членів клубу Форрестера "Світова динаміка" (1971), Кінга "Новий поріг" (1973), Зиблера та Кайя "Доповідь із Токіо" (1974) та ін. Оприлюднення як першої, так і наступної "Доповідей" викликало бурхливу дискусію в усьому світі, яка продовжується й зараз, та суттєво активізувало обговорення порушених проблем. У "Доповідях" була створена глобальна математична модель дослідження "світового порядку", значно розширений діапазон досліджень, зокрема задіяні головні чинники соціогуманітарного характеру. Останнім часом особлива увага приділяється етнічним, економічним та культурним аспектам розвитку. Гаврилишин, зокрема, пропонує враховувати специфіку релігійних вірувань та "наснагу до праці" Д. ля визначення перспектив формування "нового світового порядку" залучається якісний аналіз стану освіти в тому чи іншому регіоні, всебічно досліджується науково-технічний потенціал планети і можливість його ефективного використання для розв'язання енергетичних, сировинних, продовольчих, демографічних та екологічних проблем. Головною стратегемою досліджень членів Р. к. стає пошук шляхів та засобів задоволення елементарних потреб населення Землі, забезпечення "гідного життя і помірного добробуту для усіх громадян світу" (Тінберген).

АКТУАЛІЗМ ( від лат. actio - рух, дія, діяльність) - філософія чистої дії (акту) або дієвого (актуального) ідеалізму, розроблена італ. філософом-неогегельянцем Джованні Джентіле (1875 - 1944). Чистий акт розглядається як Абсолют або дух, що самореалізується у світі. Його носієм є розширено потрактований суб'єкт, діяльність якого включає як внутрішню, так і зовнішню сфери існування. Цим зумовлено позицію онтологічного пріоритету чистого акту (дії), об'єкту ж відведено роль ідеальної межі досвіду. В результаті людська свобода виявляється самоспричиненою, а самосвідомість і самотворення ототожнюються. Діалектика історії - це діалектика "мислення, яке мислить". Екстрапольована на суспільну свідомість, філософія А. мала своїм наслідком, з одного боку, релігійне відгалуження у вигляді напряму християнського спіритуалізму, з другого - політичне, орієнтоване на теорію і практику корпоративної держави. Виразна тенденція до корпоративізму й тоталітаризму логічно вела А. до філософського й ідеологічного виправдання націонал-соціалізмуй фашизму. Основні ідеї А. викладені у працях Джентіле: "Філософія Маркса: критичний аналіз" (1899); "Реформування гегелівської діалектики" (1913); "Загальна теорія Духа як чистого акту" (1916); "Походження й структура суспільства" (1946).

Любивий, Ярослав Валерійович (1951, Київ) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1973). Докт. філософських наук (1997) В. ід 1973 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло пріоритетних філософських зацікавлень охоплює історію зарубіжної та соціальної філософії, а також філософію історії. Автор статей, розділів у колективних монографіях, індивідуальних монографій.

[br]

Осн. тв.: "Критичний аналіз філософії культури Томаса Еліота" (1982); "Сучасна масова свідомість; динаміка і тенденції розвитку"(1993).

ПЕСИМІЗМ ( від лат. pessimus - найгірший) - настрій занепадництва духу; концентрація уваги на несприятливих аспектах певної ситуації; негативне оцінювання людського існування та всесвітньої перспективи; розглядання культурного чи історичного процесу як шляху до повного розпаду, деградації та смерті; визнання необхідності присутності в культурі критичних та скептичних тенденцій противаги як чинників сприяння збереженню її життєздатності Р. адикальна форма П. має безумовний характер, розглядаючи буття як страждання, а небуття як позбавлення від мук І. ноді сприйняття минулого як недосяжного зразка призводить до визнання необхідності знищити все, що створено після досягнутої вершини. Відносний П. визнає реальність зла чи недосконалості у світі, але як чинника, що його можливо подолати. Песимістичні ідеї можна зустріти ще в Античності: міф Гесіода про п'ять "віків", упродовж яких людство приречене на виродження; елевсинські містерії; релігійно-моральні союзи (на кшталт піфагорійського); трагедії Есхіла, Софокла та Еврипіда; ідеї софістів, які актуалізували протиріччя між природою та культурою; традиція скептиків тощо. Критичне ставлення до культури було характерне для багатьох середньовічних теологів, гностичних рухів. Особливого значення тут набували есхатологічні уявлення християнства. Критицизм щодо оптимістичних поглядів ренесансного антропоцентризму наявний у поглядах Петрарки, Помпонацці, Лютера, Монтеня, Мак'явеллі. Своєрідну позицію, відмінну від просвітницької (віра у безмежні можливості знання), посідали Віко, пізніше Руссо. Поняття П. почали активно використовувати у друг. пол. XIX ст. разом із його антонімом - оптимізмом. Новітньої філософської обробки П. набув у системах Шопенгауера та Гартмана. Погляди представників багатьох художніх рухів та мислителів XX ст. (теоретики екзистенціалізму, Франкфуртської школи, структуралізму, постмодернізму) хоч і позначені П. відносно подальшої долі культури, історії й людства, проте несуть у собі глибокий критичний аналіз процесів, що виникають у цій царині.

СУМНІВ - особливий стан свідомості і самосвідомості, коли суб'єкт відчуває або виявляє недовіру до певного твердження, вагаючись щодо прийняття (визнання) його, оскільки оцінює це твердження як недостатньо обґрунтоване, правомірне, виправдане, необхідне, переконливе. С. - вияв, продукт діяльності ціннісної свідомості. Твердження, що стають предметом С., можуть стосуватися будь-яких феноменів (аспектів) буття (реалій природного і соціального світу, вчинків, поведінки, діяльності людини, знань, норм, традицій, переконань тощо). С. органічно пов'язаний з усіма вимірами людського життя, є важливим феноменом людської екзистенції. В історії філософії С. як особлива форма теоретичної свідомості вперше набуває концептуального виразу в філософському скепсисі і скептицизмі. В Новий час у Декарта С. перетворюється в категорію, що фіксує особливий стан мислення, критичну рефлексію стосовно всіх знань і уявлень. Абсолютна достовірність феномена С. стає для Декарта підставою для його відомої тези "Cogito ergo sum". С. як імператив теоретичного мислення сприймали і проголошували Г'юм, Маркс, Фройд, Фромм та ін. мислителі С. тан С. є необхідним моментом розвитку теоретичного, наукового мислення, який дає можливість подолати синдром "загальновизнаності", здійснити критичний аналіз стосовно ідей, що вважались неспростовними. В філософії науки Поппера С. набуває статусу фундаментального принципу наукової методології.

Рассел, Бертран (1872, Треллек, Уельс - 1970) - англ. філософ, логік, суспільний діяч, засновник сучасної філософії логічного аналізу. Автор (разом із Вайтгедом) класичної праці Principia Mathematica, в якій вперше був систематично реалізований аксіоматичний метод побудови логіки та математики. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1950). Філософська еволюція Р. являє собою перехід від платонівського реалізму і логоцентризму до г'юмівського позитивізму і аристотелівського типу реалізму. На поч. XX ст. разом із Муром Р. виступив із критикою неогегельянства з позицій реалізму. В подальшому неодноразово змінював свої філософські погляди, залишаючись, однак, послідовним прибічником аналітичного методу. За Р., сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови "логічно досконалої мови". Згідно з теорією дескрипцій Р., для цього треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих дескрипцій типу "круглий квадрат", так і фіктивних дескрипцій ("Гамлет", "крилатий кінь" та ін.). Тоді вимога істинності судження буде еквівалентною вимозі відповідності судження дійсності. Таке бачення взаємовідносин між логікою та онтологією базується на припущенні про дискретну "атомарну" структуру світу (доктрина логічного атомізму). Згідно з концепцією цього періоду, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей та відношень індивідів, а пропозиції та пропозиційні функції лише виконують роль мовних виразів. У 1940 р. Р. знову переосмислює свою онтологію. Єдиними базовими елементами світу він вважає прості якості, що мають водночас характер індивідів і універсал ій, доступних для прямого сприйняття ("знання через безпосереднє знайомство"). Як фізичні об'єкти, так і події аналізуються в термінах цих простих якостей. Доктрина "знання через безпосереднє знайомство" посідає центральне місце в епістемології Р. Згідно з цією доктриною, є два типи знань: знання речей і знання істин. Знання речей, у свою чергу, поділяється на два різновиди: безпосереднє і таке, що базується на знанні істин. Суспільно-політичні погляди Р. поєднували лібералізм, антифашизм і антикомунізм. У питанні про стосунки між людиною і державними інституціями Р. виходив із принципу поєднання максимуму свободи із мінімумом сили В. иступав за створення на демократичних засадах всесвітнього уряду, до повноважень якого входило б з'ясування міждержавних конфліктів.

[br]

Осн. тв.: "Критичний розгляд філософії Ляйбніца" (1900); "Principia mathematica", у співавт. У 3 т. (1910 - 1913); "Наше пізнання зовнішнього світу" (1914); "Аналіз свідомості" (1921); "Аналіз матерії" (1927); "Освіта і соціальний лад" (1932); "Історія західної філософії" (1947); "Людське пізнання: його обсяг і межі" (1948); "Автобіографія Бертрана Рассела. 1872 - 1914". У 3 т. (1967).

1) дисекція, розтин

2) препарування, анатомування

3) розбір, аналіз, критичний розгляд

4) розклад

5) розрізання, розсікання

* * *

1) дисекція; розсічення; препарування, анатомування

2) розбір, аналіз, критичний розгляд

3) розкладання

1. n

1) остаточний результат; межа

2) основний принцип

2. adj

1) останній, остаточний

2) крайній, кінцевий

3) основний, первинний

4) найвіддаленіший

5) критичний

6) максимальний; граничний

7) лінгв. що припадає на останній склад слова (про наголос)

1) завершувати

2) (in) завершуватися (чимсь); мати результатом (щось)

* * *

1) остаточний, кінцевий

2) основний, первинний

3) найвіддаленіший

4) cпeц. критичний

5) cпeц. максимальний

6) лiнгв. той, що падає на останній склад слова ( про наголос)

1) кінцевий, остаточний результат; межа

2) основний принцип

1) завершувати

2) (in) завершуватися (чим-н.); за результат мати

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ( від грецьк. έπιστημη - знання; λόγοζ - слово, вчення) - галузь філософії, яка досліджує наукове пізнання, що історично розвивається, у всій повноті його соціокультурних вимірів. В епіцентрі проблемного поля Е. знаходяться питання, які стосуються природи пізнання, його генези, історичної еволюції, умов достовірності його результатів, історичної зміни його структури, соціокультурного статусу, стратегічних цілей, взаємозв'язків із життєвим світом людини, з мовною, духовно-практичною, виробничою, технологічною та іншими видами некогнітивної діяльності, з усім розмаїттям соціокультурних практик. Залежно від специфіки філософських припущень, які знаходяться в основі Е., вона може бути: "Е. здорового розуму", "натуралістична Е.", "історична Е.", "аналітична Е.", "еволюційна Е.", "генетична Е." та ін. У наш час не існує впливових філософських течій, у яких була б відсутня своя власна Е. Проте далеко не у кожній із них Е. займає панівне становище. Статусом домінанти вона звичайно наділена лише у розмаїтих течіях сцієнтизму (позитивізм, аналітична філософія, критичний раціоналізм, постпозитивізм, критичний реалізм і т. ін.). В антисцієнтистських напрямах філософської думки (екзистенціалізм, феноменалізм, герменевтичний реалізм, антропологія філософська і т.ін.) проблематика Е. не займає центрального місця (див. теорія пізнання).

1. n

1) огляд; перегляд; розгляд; оглядання

2) перевірка

3) шк. повторення вивченого матеріалу

4) рецензія, критичний огляд

5) періодичний журнал; періодичне видання

6) театр. огляд, ревю

7) військ. парад

8) юр. перегляд

2. v

1) розглядати, переглядати; кидати погляд (на щось)

2) перевіряти, переглядати

3) шк. повторювати вивчений матеріал

4) рецензувати; писати критичний огляд

5) бути рецензентом

6) військ. приймати парад

7) проводити огляд

8) юр. переглядати (справу)

9) бачити знову

* * *

1) розгляд; огляд; перегляд

2) рецензія; відгук (про книгу, фільм); огляд ( у пресі)

3) періодичний журнал, періодичне видання

4) миcт. огляд, ревю

5) вiйcьк. парад, огляд

6) юp. перегляд

1) розглядати, переглядати; кидати погляд ( на що-небудь)

2) рецензувати; писати критичний відгук; бути рецензентом

3) вiйcьк. приймати парад; робити огляд

4) юp. переглядати ( рішення)

1) (хим.) аналіза, розклад, розбір;

2) (лог.) аналіза, розслід. [Критичний розслід].

* * *

ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ - галузь філософського знання, одна з центральних філософських дисциплін, наука, що вивчає закони, форми і засоби виробництва об'єктивно істинного знання про реальний світ. Безпосереднім предметом вивчення Т. п. виступає реальна практика наукового й донаукового пізнання світу, досвід проведення наукових досліджень, історичний процес розвитку науки, відношення людського знання до об'єктивної дійсності та його зв'язок з практичною діяльністю людини і суспільства. Основним методом Т. п. є ідеальне розумове відтворення предмета вивчення у відповідних категоріальних структурах Н. а цій основі Т. п. здійснює раціональну реконструкцію процесу пізнання, накреслює оптимальні шляхи досягнення об'єктивної істини, розробляє продуктивні способи систематизації знання і його обґрунтування, формулює критерії істини, визначає найефективніші способи його практичного використання. Основними категоріями Т. п. є: суб'єкт у сукупності з його пізнавальними здатностями (відчуття, сприймання, уявлення, уява, пам'ять, мислення, розум) та об'єкт як данність суб'єктивної і об'єктивної реальності; пізнавальна діяльність як взаємодія суб'єкта і об'єкта, застосування пізнавальних здатностей для осягнення об'єкта; метод як сукупність пізнавального інструментарію; знання в його теоретичних і практичних формах; істина як безпосередня мета будь-якої пізнавальної дії; досвід як нагромаджена індивідуальна та суспільноісторична практика. Довкола центральних гносеологічних категорій зосереджуються основні філософські проблеми, які є наскрізними для майже всієї історії розвитку Т. п. Відповідно до характеру і змісту вихідних базових постулатів у висуненні та розв'язанні гносеологічних проблем Т. п. в історико-філософському процесі набуває своєрідних модифікацій, форм і відтінків, що визначають основні напрями її розвитку. Залежно від особливостей трактування природи суб'єкта, об'єкта та їхньої взаємодії Т. п. набуває матеріалістичного чи ідеалістичного, споглядального чи діяльнісного характеру. Якщо Т. п. надає перевагу чуттєвим пізнавальним здатностям і вважає відчуття єдиним джерелом знань, то вона відповідає рисам сенсуалізму. Т. п., для якої чуттєвий досвід відіграє визначальну роль у творенні знання, а форми мислення є лише засобами впорядкування даних цього досвіду, прибирає форми емпіризму. Відводячи провідну роль мисленню і трактуючи розум як джерело і критерій істинності знань, Т. п. розгортається за ознаками раціоналізму В. илучаючи частково або повністю досвід з процесу творення знань, Т. п. набирає форми апріоризму (апріорі). Як розділ філософії, Т. п. започаткована ще в Античні часи, зокрема в філософії Сократа, Платона, Аристотеля. Подальшого розвитку вона набула в філософських працях Бекона, Декарта, Локка, Ляйбніца, Канта, Гегеля, Маркса, Маха та ін. Сучасна Т. п. являє собою достатньо розгалужену систему філософських знань, складається з багатьох гносеологічних концепцій, що спираються на відмінні, інколи альтернативні ідеї, використовують багатий концептуальний апарат багатьох галузей науки. Умовно можна виділити основні групи споріднених Т. п.: реалістичні, що виходять з ідеї незалежності об'єкта пізнання і можливості його відображення в мисленні (діалектико-матеріалістичнаТ. п., причинний реалізм Рассела, критичний реалізм Сантаяни та Селлара, неореалізм Мура і Вайтгеда та ін.); аналітичні, які широко використовують логічні, фізикалістські та мовно-лінгвістичні ідеї (Шлик, Карнап, Гемпель, Поппер, Куайн, Брейтсуейт, Тулмін.); феноменологічні, що вважають явища єдиною реальністю, а її пізнання - концептуальним упорядкуванням даних безпосереднього досвіду (Гуссерль, Кассирер, Шелер, Гудмен); психологічні, що використовують категорії психічного для розуміння пізнавального процесу і пізнавальних здатностей суб'єкта (Піаже, Інельдер, Брунер); прагматичні, що акцентують увагу на виправдованості та обґрунтованості тверджень, які формулюють знання і використовують ідеї утилітаризму, інструменталізму, операціоналізму (Джеймс, Дьюї, Бриджмен, Льюїс) тощо. Гносеологічні концепції, які повністю або частково заперечують можливість пізнання світу, називають агностицизмом (Г'юм). Проте між окремими версіями Т. п. не вдається провести чітких розмежувальних ліній, оскільки кожна конкретна модифікація виявляє риси різних філософських напрямів і може бути віднесена до двох і більше класифікаційних груп Ц. е зумовлено складністю та якісною багатостанністю процесу пізнання і неможливістю адекватно відтворити його на обмеженій множині вихідних принципів С. порідненими до Т. п. за предметом вивчення є логіка, методологія науки, філософія науки, феноменологія, аналітична філософія.

1) переоблік товару; перевірка інвентарю, фонду, інвентаризація

2) огляд, критичний перегляд або аналіз (подій, політики); переоцінка цінностей

1) переоблік товарів; перевірка інвентаря (фонду); інвентаризація

2) огляд, критичний перегляд (аналіз) (подій тощо); переоцінка цінностей